Краєзнавчий музей історії села Гошів запрошує

 Рідне село… 

Тут захована історія цілих поколінь, доля тисячі односельців, часом тяжка і трагічна.

Мабуть, немає людей, які б не хотіли довідатись про шлях, пройдений їхніми предками. Хто вони? Як жили? Чим займалися? Як прикрашали свої оселі? Важливо знати історію свого роду і народу.

Так, саме роду, бо на цій землі, котру звемо «малою батьківщиною», народжувалися, жили, ростили хліб і дітей, дивились в майбутнє наші пращури.

            З вивчення історії свого села, свого роду, з глибокої любові, поваги, шани до них починається Батьківщина.

            Доторкнутися до неї, заглибитись в далеке минуле рідної землі, познайомитись з чудовим куточком Овруччини запрошує Вас, краєзнавчий музей історії села Гошів, урочисто відкритий 4 червня 2017 року.

            Він розмістився в чотирьох кімнатах сільського Будинку культури. Невелике музейне зібрання було тут і до цього. Першовідкривачем у цій справі став директор місцевого Будинку культури Анатолій Барановський. Він створив родову світлицю, для оформлення якої використав особисті речі, предмети побуту та знаряддя праці свого дідуся Марочка з Гошова: скриню, ліжко, ткацький верстат, люльку, ступу тощо.

            В подальшому – до роботи інтенсивно взялися земляки, вихідці з села, які не забувають звідки вони родом, де починався їх життєвий шлях і об’єднала їх міжнародна громадська організація «Земляцтво Житомирян» (виконавчий директор – Віктор Барановський). Основною метою «Земляцтва» є сприяння збереженню історичної, культурної спадщини, традицій Поліського краю.

У співпраці з Гошівським сільським головою було вирішено відвести під експозицію музею другий поверх Будинку культури.

Задля збереження пам’яті, експонати для музею збирали всім селом. Музейний фонд поповнили архівні матеріали з історії Овруцької шляхти; а саме, родоводи Барановських, Левковських, Белоцьких, Невмержицьких, починаючи з ХV ст. Їх віднайшов в архівах Києва Барановський Віктор Михайлович.

Активно долучилися й односельці: Анатолій, Андрій та Степан Барановські, Марія Андріївна Барановська, Микола Васьковський (Київ), Ольга Барановська (Київська область), Володимир Барановський (Овруч). Як результат спільної праці – до півтисячі експонатів. Це унікальні знахідки, витвори людських рук, духовні та родинні реліквії.

В день відкриття до чисельних експонатів музею додалася ікона Ісуса Христа, подарована директором палацу культури м. Києва Віктором Барановським.

Перша кімната музею – побутово-фамільна.  Інші відображають довоєнну та післявоєнні епохи нашої країни. Велику зацікавленість викликає виставка радіотехніки різних часів та періодів.

Історія села постає в конкретних образах людей, що її творили. Один із розділів музею має назву «Кращі вихідці з села». Серед них колишній міністр фінансів України Анатолій Максимович Барановський, ім’я якого віднедавна носить Гошівська школа (за його ініціативи і підтримки її було зведено в 1964 році), академіки, вчені, громадські діячі, кращі трудівники села, удостоєні в свій час державних нагород та занесені на Дошку пошани.

На честь земляків, які закінчили місцеву школу, створено кімнату-музей «Одного класу». Експонатами тут стали дерев’яні парти, шкільна форма, підручники і зошити, класні журнали, газетні матеріали про вчителів, фотографії випускників різних років.

Експонати музею розказують про непросту долю селян, потомків української шляхти.

На їх честь встановлений Пам’ятний Хрест односельчанам – жертвам політичних репресій, загиблих у війнах і військових конфліктах.

Тут, як і в кожному музеї простежується історична безперервність людського буття.

Окраса музею – колекція вишитих рушників, картин, серветок, тканих килимів, самобутніх витворів рукодільниць села. Прядіння, ткацтво, оздоблення одягу вишивкою розвивалось в нашому краї протягом багатьох століть.

Минуле Гошова знайшло своє достойне місце в музеї. Докладено багато зусиль для його створення. І це лише початок справи. Життя не стоїть на місці: змінюються часи, суспільні устрої, люди. Не зникає лише пам'ять.

Без минулого, без глибокого духовного коріння немає майбутнього.

Відтворюючи, зберігаючи, примножуючи нашу історію ми відчуваємо себе господарями, що дбають про найдорожче – землю, де народились, на якій зросли. І цей безцінний скарб маємо передати у спадок своїм нащадкам.

Треба жити цінуючи своє минуле і плекаючи надію на майбутнє.