Видатні овручани

1 липня виповнилось 100 років від дня народження

і 40 років від дня смерті

Штуля Олега Даниловича

(Штуля-Ждановича),

українського політичного та військового діяча,

борця за незалежність України

01.07.1917 – 04.11.1977

      Олег Данилович Штуль (псевдоніми „Шуляк”, „Жданович”) народився 1

липня 1917 р. у с. Лопатичі Овруцького повіту (нині Олевський район Житомирської області) в родині священнослужителя Данила Івановича Штуля. Тут, на житомирському Поліссі, пройшли роки його дитинства. О. Штуль навчався у Крем’янецькій духовній семінарії та Варшавському університеті. Зі студентських років був активним членом українських національних організацій, займався публіцистикою, співпрацював з українськими періодичними виданнями, зокрема з „Вісником” Д. Донцова. У другій половині 1930-х рр. познайомився та підтримував дружні зв’язки з О. Телігою і Є. Маланюком.

     Із 1939 року О. Штуль став членом Організації українських націоналістів, перебував у складі культурної реферантури, яку очолював О. Ольжич. У період Другої світової війни О. Штуль-Жданович був членом похідної групи ОУН А. Мельника, входив до складу редакційного колективу київського часопису „Українське Слово”, з весни 1943 р. був постійним представником мельниківської Організації при штабі військових формувань Тараса Бульби- Боровця – Української повстанської армії та Української народної революційної армії. Від імені мельниківців входив до верховного органу УНРА – Політичної Ради; Працював у редакції газети „Оборона України”. 

     19 листопада 1943 р. у О. Штуль-Жданович разом з Т. Бульбою-Боровцем розпочав переговори з німецькими військовими органами стосовно втілення в життя основних положень меморандуму Головної Команди УНРА. Проте німці, 34 направивши представників делегації УНРА наприкінці листопада 1943 р. до Варшави, а згодом до Берліна, приймають рішення про їх арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенхаузену. 

     О. Штуль-Жданович і Т. Бульба- Боровець були звільнені лише у другій половині 1944 р. під час формування Українського національного комітету. У післявоєнний період О. Штуль-Жданович активно займався громадською, політичною, видавничою і публіцистичною діяльністю. Із 1948 р. він став головним редактором друкованого органу ОУН А. Мельника газети „Українське Слово” в Парижі, паралельно очолюючи реферантуру преси й інформації Проводу українських націоналістів. 

     Після смерті А. Мельника з листопада 1964 р. був обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті. О. Штуль-Жданович – автор численних наукових і публіцистичних статей з теорії та практики українського національно-визвольного руху. Протягом усього життя він „... стремів до знайдення синтези української дійсності, до реалізації здорової консолідації українського політичного, громадського і церковно-релігійного життя”. 

     О. Штуль-Жданович помер 4 листопада 1977 р. у Торонто. Похований у США на православному цвинтарі Баунд-Брук. 

80 років від дня народження

Никончука Миколи Васильовича

(5.06.1937 – 3.04.2001)

Відомого українського мовознавця-діалектолога, доктора філологічних наук, професора.

 Народився у с. Листвин Овруцького району, де ще зберігалися в первозданній недоторканості дивні звичаї і традиції, а в повоєнний час, на який припало дитинство і юність Миколи Васильовича – це був, без перебільшення, мовно-культурний резерват. З дитинства він увібрав у себе найкращі традиції поліського виховання: дбайливе ставлення до природи, родинного вогнища, бажання навчатися, пізнавати світ.

  Після успішного закінчення Листвинської середньої школи М.В. Никончук вступає в 1954 році на філологічний факультет Житомирського педінституту, який успішно закінчив у 1959 році, отримавши кваліфікацію вчителя української мови і літератури та німецької мови. Відслуживши в армії та пропрацювавши вчителем на рідній Овруччині, він з 1963 року – викладач кафедри української мови Житомирського педінституту, де пройшов шлях понад 46 років від лаборанта до професора. Із 1973 р. М.В. Никончук незмінний завідувач кафедри української мови. Тут на кафедрі відбулося становлення М.В. Никончука як педагога, філолога, вченого, засновника відомої у слов’янському світі Житомирської діалектологічної школи.

  Проблем із визначенням наукової тематики майбутніх студій не було – поліські говори. Вивченню говірок Полісся присвячені обидві дисертації вченого: кандидатська «Спроба порівняльного аналізу лексики трьох сіл Житомирського Полісся» (1970) та докторська «Правобережнополесские говоры в лингвогеографическом освещении» (1982), де за матеріалами рукописного лексичного атласу, до якого увійшло більше двох тисяч карт, зроблена проекція сучасного діалектичного поділу на давні родоплемінні території, висвітлена ґенеза говорів центрального Полісся, виділено 18 груп говірок.

  Професор М.В. Никончук вражав своєю працездатністю. Він сам обстежив і зібрав діалектичний матеріал у 600 населених пунктах Полісся, став автором більше сотні наукових праць, серед них – 6 монографій, у яких у науковий обіг уведено величезну кількість лексичних діалектних даних, невідомих раніше науковій громадськості. Це «Матеріал до лексичного атласу української мови «Правобережне Полісся» (1979), «Сільськогосподарська лексика Правобережного Полісся» (1985), «Ендемічна лексика Житомирщини» (1989), «Лексичний атлас Правобережного Полісся» (1994) та інш. Остання робота замовлена провідними бібліотеками світу.

  На базі кафедри української мови під безпосереднім керівництвом М.В. Никончука проводились міжнародні діалектологічні наради, а в 1994 році при кафедрі було відкрито аспірантуру, якою керував М.В. Никончук.

  Вагомий і поетичний доробок Миколи Никончука. Він автор семи збірок поезій, для яких характерне гостре відчуття часу. Невипадково майже кожен його вірш має чітку хронологічну визначеність, що дозволяє співвіднести його творчість з літописом настроїв, думок, відчуттів епохи. Після смерті М.В. Никончук залишив не тільки значний науковий спадок, поетичні доробки, десятки учнів і послідовників, він не лише примножував славу рідного університету й української науки, але всім своїм життям показав, як наполегливо і цілеспрямовано можна і треба йти до обраної мети.

  150 років від дня народження 

Стоцького Феодосія Нестеровича,

(1911-1974)

Героя Радянського Союзу

Народився 31 липня 1911 року в селі Мошки нині Овруцького району Житомирської області України в селянській родині. Українець. Жив на станції «Вяземская» Хабаровського краю. Освіта середня. Працював в Вяземському ліспромгоспі.

   У Червоній Армії з 1942 року. У діючій армії з грудня 1942 року.

   Командир гармати 24-ї гвардійської окремої важкої гарматної артилерійської бригади гвардії сержант Феодосій Стоцький особливо відзначився в бою 13 липня 1943 року в районі села Круглик Обоянського району Курської області, коли, під час відбиття атаки ворожих танків розрахунок ввіреного йому знаряддя знищив три з них. 15 серпня 1943 року на південь від міста Богодухів Харківської області України воїни-артилеристи під командуванням гвардії сержанта Стоцького Ф. М. підбили ще дві бойові машини супротивників.

   Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії сержантові Стоцькому Феодосію Нестеровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

   Після війни старшина Стоцький Ф. М. демобілізований. Жив і працював в містах Уссурійськ і Хабаровськ. Помер 4 листопада 1974 року. Похований в Хабаровську.

   Нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями.

120 років від дня народження

Ковжуна Павла Максимовича

(1896-1939)

Українського художника-графіка

Народився 3 жовтня 1896 року в селі Костюшки, Овруцького району Житомирської області України.

Закінчив художнє училище у Києві та школу прапорщиків у Житомирі.

В роки Першої світової війни перебував на Румунському фронті, був двічі поранений. Наприкінці війни редагував газету «Козацька думка» (орган 26-го Українського корпусу). 1918 року працював у Інформаційному бюро Сірої дивізії. Брав участь у бойових діях проти Першої радянської української дивізії та червоноармійців на півночі Правобережної України. У квітні 1919 був учасником боїв на польському фронті.

Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пікуличах.

Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло. Віддавав перевагу книжковій графіці (обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, карикатури).

Обкладинки до книг (твори Івана Франка, ілюстрації до альманаху «Сонцецвіт», видання Антона Крушельницького), екслібриси, промислова графіка, розписи; нариси про Миколи Глущенка, Льва Ґеца.

Автор (спільно з Михайлом Осінчуком) церковних поліхромій в українському візантійському стилі (Озірна, Сокаль, Зашків, Долина, Миклашів, Наконечне, Калуш, Стоянів та ін.) та мистецьких монографій. Автор статей на мистецькі теми й про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюсель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів «Митуса» та «Мистецтво». У 1930-х роках в Українському науковому інституті (Берлін) прочитав цикл лекцій з історії українського мистецтва.

Помер 15 травня 1939 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

   110 років від дня народження

Барановського Анатолія Максимовича,

(1906-1988)

Українського радянського державного діяча і дипломата, кандидата економічних наук, міністра фінансів УРСР

Почесний громадянин м. Овруча 

 Народився 25 січня (7 лютого) 1906 року в Києві в родині службовця. Батьки з села Гошів, Овруцького району, Житомирської області.

У 1920-1922 роках — оперативний співробітник штабу Київської міської міліції.

У 1922-1924 роках — секретар осередку комсомолу, секретар Гошівської сільської ради Овруцького району Волинської губернії. У 1924-1927 роках — секретар Народицького районного комітету ЛКСМУ, завідувач відділу Барашівського, Базарського районних комітетів ЛКСМУ Волинської губернії.

У 1927-1928 роках — секретар Базарського райвиконкому, заступник голови Городницького райвиконкому Житомирщини.

У 1928—1930 роках служив у Червоній армії.

У 1933 році закінчив Харківський плановий інститут Держплану УСРР.

У 1932–1939 роках — старший референт, начальник сектору, начальник відділу Держплану УСРР-УРСР. У 1939–травні 1940 року — заступник голови Держплану УРСР.

28 травня 1940–1941 р. — голова Держплану Української РСР.

З травня 1941 року — заступник голови РНК УРСР. На початку німецько-радянської війни в умовах наступу гітлерівських військ на Україну проводив значну роботу щодо перебазування важливих підприємств на схід для налагодження масового виробництва озброєння та боєприпасів. У 1941-1942 роках — начальник оперативної групи з промисловості Військової ради Південного фронту.

У 1942–1944 роках — експерт народного комісара закордонних справ СРСР з економічних питань, брав участь у підготовці економічних статей (угод) про перемир'я з союзниками Німеччини у Другій світовій війні.

У 1944– 16 червня 1953 р. — заступник голови РНК УРСР (з 15 березня 1946 року — РМ УРСР).

18 грудня 1945 року від імені уряду УРСР підписав у Вашингтоні угоду про допомогу Україні Міжнародної організації допомоги постраждалим від війни (ЮНРРА).

У березні—травені 1946 року був керівником української делегації на IV сесії ЮНРРА. Брав участь у Паризькій мирній конференції 1946 року; як представника України був обраний головою комісії з політичних і територіальних питань по Румунії, де не лише відстоював інтереси України, а й заперечував окремі вимоги деяких держав щодо Румунії. Очолював підкомітет, створений для визначення чехословацько-угорського кордону в районі Братислави (Словаччина). Був керівником делегації УРСР на Бєлградській конференції 1948 року, що виробила Конвенцію про режим судноплавства на річці Дунаї.

З 10 червня 1952 по 11 травня 1954 року — міністр закордонних справ Української РСР.

У 1950–1954 роках очолював делегацію України на V–VIII сесіях ГА ООН. В умовах диктату делегації СРСР, виявляючи принциповість, опонував її главі Андрію Вишинському.

11 травня 1954–1957 роках — голова Держплану Української РСР і заступник голови Ради Міністрів УРСР.

17 липня 1957–1961 роках — 1-й заступник голови Держплану УРСР — міністр Української РСР.

1 березня 1961–22 серпня 1979 роках — міністр фінансів Української РСР.

Помер 9 листопада 1988 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

80 років від дня народження 

Юрчака Володимира Пилиповича

(1936-1996)

Кандидата медичних наук, Почесного лікаря України.

 

 Ортопед-травматолог вищої категорії (з 1970 р.). Кандидат медичних наук (1972 р.). Кращий раціоналізатор м. Києва (1985 р.).

Нагороджений багатьма державними відзнаками: медалями, грамотами, преміями.

   Народився 18 лютого 1936 р. у селі Острів Овруцького району Житомирської області в сім'ї колгоспників. У 1954 р. Володимир Пилипович закінчив Овруцьку середню школу, працював завідувачем клубу. З 1955 р. по 1961 р. навчався на педіатричному факультеті Київського медичного інституту. Отримавши диплом лікаря, добровільно поїхав на роботу до Середньої Азії (місто Ош, Киргизії), де працював інспектором лікувального відділу міського відділу охорони здоров'я, а потім - дитячим хірургом обласної лікарні.

   У 1966 р. закінчив спеціальну клінічну ординатуру на кафедрі хірургії та ортопедії дитячого віку Київського медичного інституту. Згодом обіймав посаду клінічного ординатора в ортопедо - травматологічному відділенні дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит" (м. Київ).

   З 1967 р. по 1996 р. працював завідувачем цього відділення. У цьому ж відділенні нині працює його син Олександр Юрчак.

В.П. Юрчак виконував оперативні втручання найвищої складності. Вперше в Україні він зробив операцію з реплантації кінцівок (було пришито обидві кінцівки із 100% їх реабілітацією).

   Під його керівництвом було виховано кілька поколінь дитячих ортопедів-травматологів, створено республіканську ортопедо-травматологічну клініку.

З 1976 р. по 1978 р. Володимир Пилипович працював в африканській країні Чад.. На лікування до нього приїзджали також хворі із сусідніх країн.

В.П. Юрчак - автор багатьох статей і винаходів. Мав багато учнів.

   Помер 5 червня 1996 року. Попрощатись з Володимиром Пилиповичем Юрчаком прийшли сотні врятованих ним дітей. Похований на Батьківщині.

60 років від дня народження

Закусила Миколи Івановича

(1956 рік)

Українського прозаїка драматурга, живописця.

  Народився 14 серпня 1956 року в селі Малі Мошки Овруцького району Житомирської області. Закінчив 1982 році Київський університет імені Тараса Шевченка. Працював у редакціях газет і журналів, видавництвах. Закінчив Київський університет і студію при Будинку художника (майстерня В. Каверіна). Був іконописцем, реставрував храми Полісся, збирав пісенну архаїку поліщуків. Досліджує поліську міфологію та демонологію, використовуючи сюжети й образи у власній творчості.

Розробив своєрідний стиль на основі поліських говірок. Лейтмотив у творчості – трагізм людського існування у пост чорнобильській Україні. Займається також живописом. Використовує прийоми іконопису. За своїм романом «Норичанка і птах» створив однойменний цикл полотен. Персональні виставки – у Києві (2002, 2006).

Автор книги оповідань «Прибутна вода» (1987) та роману «Книга плачів» (1993), у якому «зіставив вільну імпровізацію з розкутим експериментом, магію сьогодення з метафоричністю минулого (поєднання богів, людей, звірів, рослин у земному мелосі тисячоліть)». Факт трагізму існування Закусило висвітлює у романах «Грамотка скорблячих» (1995), «Душа» (не опубл.) та «Трактатах пастуха» (1993—1996). Окремі розділи роману «Грамотка скорблячих» перекладені німецькою мовою.