Голодомор: очима болю, вустами гніву

         Страшне число у нелюдській напрузі

         Пропалює світи до глибини:

         У тридцять три розіп’яли Ісуса

         У тридцять третім на земному прузі

         Розіп’ято мільйони без вини.

                                                      Б. Олійник

Згідно з Указом Президента України № 431/2007 від 21 травня 2007 року щорічно в четверту суботу листопада відзначається День пам’яті жертв голодоморів.

Багато літ пройшло… Здавалось би можна й забути, але в серці кожного з нас живе і буде жити пам’ять про найкривавішу трагедію людства. Книжкові виставки: екскурс  в історію «Голодомор: очима болю, вустами гніву», яка діє на абонементі та путівник в історію "На колінах стою перед вами, сповідаю жалобу сумну" в читальній залі центральної районної бібліотеки ім. А.С.Малишка, ще раз закликають кожного згадати ті трагічні для України 1932-1933 роки та помолитися за кожну безневинно загублену душу.

…Не може бути гіршої муки, аніж бачити як від голодної смерті відходить у небуття твоя родина. Тож ми, українці, повинні пам’ятати про трагічні сторінки нашої історії, щоб вони більше ніколи не повторилися! 

СКОРБОТА

Згадаємо всіх, хто вистояв і загинув  у 1932—1933 роках, і особливо тих, хто простягнув руку допомоги іншим.

У їжачків багато сала.

              Свідчення

      Надії Максимівни Воронової.

      Жінка не любить згадувати голодне

      дитинство. І все-таки поділилася

      спогадами про той страшний час.

…Сім’я наша була велика й бідна. Батько втратив на Першій світовій війні ногу. Мама  прибирала в будинку й допомагала по господарству вчителям. Тоді це були заможні люди, мали хороші меблі, картини, посуд. Голод почався через страшний неврожай. Картоплю садили звичайну, а через посуху вона виросла завбільшки з бубочку. Усе посохло і пропало в нас на городі, а що залишилося — ми з’їли ще восени.

Учителька запропонувала перебратися до них у будинок, щоб виживати разом. Корова наша Манька так ослабла, що ми прив’язували її до стійок і підвішували, аби не впала. Я тоді в третій клас ходила, але поступово в школу в нашій Кабичивці з’являлося дедалі менше учнів. Будинок стояв через дорогу від кладовища. Мама спочатку забороняла нам дивитися на похорони, а потім уже щодня хтось тягнув на волах, на коні, а потім уже й вручну ховати своїх близьких.

Ми дерли листя і робили з нього борошно, давили картоплю, і цю в’язку масу ляпали на пічку. Це був наш хліб. Брат ставив капкани на ховрахів та іноді приносив «м’ясо». Батько полював на їжачків.

Потім розводили вогонь у ямці й кидали їх туди обсмалювати. У їжачків багато сала, а м’ясо нагадує свинину. Якщо вдавалося зловити двох — наша сім’я і  вчителі «бенкетували».

Але здебільшого нас рятували люди. Ті, хто працював у колгоспі чи на підприємствах, отримували пайки. У кого городи були біля річки, зібрали врожай нашої знаменитої марківської цибулі. На неї була контрактація із Франції, тож, здавши врожай, отримали гроші. Могли купити їжу.

Люди йшли до моєї мами — вона мала славу знахарки. Завдяки книжкам, подарованим учителькою, мама добре знала лікувальні трави. Ми із сестрою Марією все літо збирали лікарські рослини. Уся комора в нас була завішана запашними мішечками та букетами. І за те, що мама лікувала, люди «платили» хто склянкою квасолі, а хто жменькою пшона.

Але голод поширювався. У нас усіх опухли ноги. Більше за всіх страждала мама, якої в ту зиму й не стало. Померла й учителька, хоч її чоловік довго намагався боротися з голодом: міняв на їжу картини й меблі. Мій старший брат влаштувався на роботу в колгосп. І їм зрідка давали жменьку пшениці. Ось так ми й дотягли до тепла, до весни, до першої трави.

Матеріали газети "Урядовий кур'єр".