Рідне село…
Тут захована історія цілих поколінь, доля тисячі односельців, часом тяжка і
трагічна.
Мабуть,
немає людей, які б не хотіли довідатись про шлях, пройдений їхніми предками.
Хто вони? Як жили? Чим займалися? Як прикрашали свої оселі? Важливо знати
історію свого роду і народу.
Так, саме
роду, бо на цій землі, котру звемо «малою батьківщиною», народжувалися, жили,
ростили хліб і дітей, дивились в майбутнє наші пращури.
З вивчення історії свого села, свого роду, з глибокої
любові, поваги, шани до них починається Батьківщина.
Доторкнутися до неї, заглибитись в далеке минуле рідної
землі, познайомитись з чудовим куточком Овруччини запрошує Вас, краєзнавчий музей історії села Гошів,
урочисто відкритий 4 червня 2017 року.
Він розмістився в чотирьох кімнатах сільського Будинку
культури. Невелике музейне зібрання було тут і до цього. Першовідкривачем у цій
справі став директор місцевого Будинку культури Анатолій Барановський. Він
створив родову світлицю, для оформлення якої використав особисті речі, предмети
побуту та знаряддя праці свого дідуся Марочка з Гошова: скриню, ліжко, ткацький
верстат, люльку, ступу тощо.
В подальшому – до роботи інтенсивно взялися земляки,
вихідці з села, які не забувають звідки вони родом, де починався їх життєвий
шлях і об’єднала їх міжнародна громадська організація «Земляцтво Житомирян» (виконавчий директор – Віктор Барановський). Основною метою «Земляцтва» є сприяння
збереженню історичної, культурної спадщини, традицій Поліського краю.
У співпраці з Гошівським
сільським головою було вирішено відвести під експозицію музею другий поверх
Будинку культури.
Задля збереження пам’яті, експонати для музею збирали всім
селом. Музейний фонд поповнили архівні матеріали з історії Овруцької шляхти; а
саме, родоводи Барановських, Левковських, Белоцьких, Невмержицьких, починаючи з
ХV ст. Їх віднайшов в архівах Києва Барановський Віктор Михайлович.
Активно
долучилися й односельці: Анатолій,
Андрій та Степан Барановські, Марія Андріївна Барановська, Микола Васьковський
(Київ), Ольга Барановська (Київська
область), Володимир Барановський
(Овруч). Як результат спільної праці – до півтисячі експонатів. Це унікальні
знахідки, витвори людських рук, духовні та родинні реліквії.
В день відкриття до чисельних
експонатів музею додалася ікона Ісуса Христа, подарована директором палацу
культури м. Києва Віктором Барановським.
Перша кімната музею –
побутово-фамільна. Інші відображають
довоєнну та післявоєнні епохи нашої країни. Велику зацікавленість викликає
виставка радіотехніки різних часів та періодів.
Історія села
постає в конкретних образах людей, що її творили. Один із розділів музею має
назву «Кращі вихідці з села». Серед них колишній міністр фінансів України Анатолій Максимович Барановський, ім’я
якого віднедавна носить Гошівська школа (за його ініціативи і підтримки її було
зведено в 1964 році), академіки, вчені, громадські діячі, кращі трудівники
села, удостоєні в свій час державних нагород та занесені на Дошку пошани.
На честь
земляків, які закінчили місцеву школу, створено кімнату-музей «Одного класу».
Експонатами тут стали дерев’яні парти, шкільна форма, підручники і зошити,
класні журнали, газетні матеріали про вчителів, фотографії випускників різних
років.
Експонати
музею розказують про непросту долю селян, потомків української шляхти.
На їх честь
встановлений Пам’ятний Хрест односельчанам – жертвам політичних репресій,
загиблих у війнах і військових конфліктах.
Тут, як і в кожному музеї
простежується історична безперервність людського буття.
Окраса музею – колекція вишитих
рушників, картин, серветок, тканих килимів, самобутніх витворів рукодільниць
села. Прядіння, ткацтво, оздоблення одягу вишивкою розвивалось в нашому краї
протягом багатьох століть.
Минуле
Гошова знайшло своє достойне місце в музеї. Докладено багато зусиль для його
створення. І це лише початок справи. Життя не стоїть на місці: змінюються часи,
суспільні устрої, люди. Не зникає лише пам'ять.
Без минулого, без глибокого
духовного коріння немає майбутнього.
Відтворюючи, зберігаючи,
примножуючи нашу історію ми відчуваємо себе господарями, що дбають про
найдорожче – землю, де народились, на якій зросли. І цей безцінний скарб маємо
передати у спадок своїм нащадкам.
Треба жити цінуючи своє минуле
і плекаючи надію на майбутнє.
